Наші, рідні, сильні, найкращі!

Загалом, від здобуття Україною незалежності, чоловіча збірна України з вільної боротьби п’ять разів посідала другу сходинку Европейских Чемпіонатів, але було це у 2007, 2006, 2000, 1996 і 1993 роках. Як бачите, більш як 12 років ми не досягали такого результату, як у 2021.

Ще двічі, у 2005 у Варні  і 1999 у Мінську, українські борці ставали переможцями континентальних Чемпіонатів.  В кінці 90-х і на початку 2000-х в складі нашої збірної блискуче виступали: Олександр Захарук, Заза Зазіров, Ельбрус Тедеев, Вадим Тасоев,  Василь Федоришин, Андрій Стадник, Тарас Данько, Володимир Сиротін, Міраби Валиев, Михайло Кушнір, Віктор Єфтені,  Олексій Нічепоренко, Роман Мотрович, Асламбек Фідаров, Сергій Губринюк,  Сагід Муртазаліев, Володимир Тогузов, Іван Іщенко, Давид Бічінашвили, Евген Буслович, Алік Мусаев, Сергій Прядун,  Євген Хавілов. І навіть теперішній багаторічний очільник збірної  Россії Джамболат Тедеев в далекому 1993 році вигравав золото Чемпіонату Європи у складі збірної України. Маю надію, що нікого не забув, але якщо все ж таки забув, то виправляйте в коментарях і вибачайте, я не умисне.

Все це славетна історія української вільної боротьби, яка навіки золотими літерами вписана у всесвітню історію цього виду спорту. Але, як ви можете бачити, завжди велику роль в успіхах українських борців на міжнародній арені відігравали легіонери, які часто жили і тренувались у себе на батьківщині, а українську форму вдягали лише під час міжнародних змагань. Той самий Сагід Муртазалієв був Чемпіоном Европи у складі жовто-синьої дружини, а згодом став Олимпійським Чемпіоном уже у складі збірної Росії.  

Легіонерство - це досить поширена практика у вільній боротьбі, у цьому немає нічого поганого, багато сильних борців, які не можуть пробитись у збірні своїх країн, шукають кращої долі в інших державах. Але,  як кажуть росіяни «своя рубашка ближе к телу» і тому мені завжди хотілось аби в нашій команді було мінімум легіонерів, бо ж наші українські хлопці, незалежно від своєї національної приналежності, які живуть і виховуються в Україні вони і ставляться до неї як до Батьківщини. Не змінюють своє громадянство напевне тільки представники збірної США та Ірану, у всякому випадку мені на пам’ять не приходять легіонери з цих країн.    

Саме тому успіх нашої команди у 2021 році є для мене особливо приємним. Адже українці, грузини, азербайджанці, вірмени, болгари, греки і усі інші національності,  які представляють сьогодні нашу країну на міжнародній арені, вони всі є вихованцями саме української школи вільної боротьби, що безумовно вселяє  в наші серця надію на її світле майбутнє. Також тішить те, що майже всі наші цьогорічні медалісти перебувають на самому початку своєї дорослої борцівської кар’єри.

Правда нашому важковаговику Олександру Хоцянівському, який теж здобув бронзу Чемпіонату Європи 2021,  уже 30-ть років, але для важкої вагової категорії це вік розквіту, тому, думаю, Сашко ще як мінімум 1 олімпійський цикл порадує нас своїми перемогами і відмінною формою. Підготували борця: Данько Григорій Володимирович і Гаманілов Ігор Анатолієвич.

Разом з тим, напевно найбільшу  роль у цьогорічному срібному досягненні збірної України на Чемпіонаті Європи в Варшаві відіграли вихованці Академії вільної боротьби ім. Василя Федоришина, які тренуються під керівництвом Заслуженого тренера України Івана Васильовича Курилюка, у співпраці з яким у Академії також працюють Василь Федоришин і Віктор Гаврилко.

Раніше кузня Чемпіонів, яку створив і очолює  Іван Курилюк, звалася «Перша Ластівка» і маленькі ластівки систематично гриміли своїми перемогами по цілій Україні і Світу.

Нині ж мрія, яка зародились в голові наставника «Першої Ластівки», завдяки небайдужим людям на чолі з Єдуардом Прощуком, зреалізована в першу в Україні «Академію Боротьби ім.. Василя Федоришина». І ось у перший же рік існування юні вихованці Академії завоювали одразу дві нагороди дорослого Чемпіонату Європи з вільної боротьби:

Андрій Джелеп, 2000р.н. – срібло Чемпіонату Европи-2021;

Ігор Нікіфорук, 1999р.н. – бронза Чемпіонату Европи-2021.

Хлопці з невеличкого прикарпатського села вкотре довели, що кропіткою, щоденною працею під наставництвом людини, яка здатна вселити в серця молоді віру у перемогу, вони можуть досягати найвищих у спорті висот.

Щиро вдячний Вам, Іван Васильович, за те, що на своєму шляху Ви систематично працюєте над здійсненням мрій українського вболівальника, і за те, що ваші хлопці не бояться боротись яскраво і дарують нам тільки найкращі відчуття. Навіть під час поразок «Джелепа, Нікіфорука, Блясецького і інших ваших вихованців» мене ніколи не покидає відчуття тріумфу українського духу. І я щиро вірю, що вогню у вашому серці вистачить для того аби посіяти іскру в серцях не байдужих до боротьби по всій Україні, а подібною дорогою до успіху з часом підуть і інші українські  борцівські спільноти.